Роботи українських та східноєвропейських авангардистів з “колекції Леоніда Закса” виявилися підробкою, хоча про деякі з них є схвальні відгуки експертів-мистецтвознавців
У середині 2000-х років у Європі з’явилася масштабна приватна колекція українського та російського авангарду, що налічувала сотні творів мистецтва. До неї входили роботи таких майстрів, як Лисицький, Родченко, Екстер, Гончарова та інші.
Ця збірка отримала назву «Колекція Закса» на честь її власника, а твори з неї продавалися в Європі за сотні тисяч швейцарських франків.
На сьогодні частина робіт із цієї колекції представлена у двох провідних музеях США та одному в Європі. Одна з картин навіть з’явилася у сучасних голлівудських фільмах, зокрема в «Оппенгеймері» Крістофера Нолана.
Втім, експерти висловлюють сумніви щодо автентичності цих робіт, припускаючи, що історія колекції може бути вигадкою, сповненою міфів і фантазій.
Поки троє арт-детективів розслідують таємничу історію цього «втраченого Грааля» українського та російського авангарду, журналісти ВВС Григор Атанесян, Тетяна Преображенська та Тетяна Януцевич намагаються знайти загадкового власника колекції та тих, хто сприяв продажу сумнівних творів.
Закс стверджував, що у його колекції понад 200 полотен авангардистів
На початку 2000-х у Мінську з’явився невідомий приватний колекціонер із сенсаційною заявою: було знайдено велику колекцію картин українського та російського авангарду, і він мав намір виставляти їх у Білорусі.
Колекція налічувала понад дві сотні полотен, серед яких роботи Лазаря «Еля» Лисицького, Олександра Родченка, Володимира Татліна, Іллі Чашника, Наталії Гончарової, Любові Попової, Олександри Екстер, Івана Клюна, Роберта Фалька та інших видатних митців.
Загадковим власником колекції був радянський емігрант Леонід Закс, на той час громадянин Ізраїлю. Він стверджував, що цю унікальну збірку зібрали його родичі. Частину творів вони, за його словами, отримали в подарунок від білоруських селян, а решту придбали у московських або мінських комісійних магазинах у 1950-х роках.
Спочатку були виставки в Білорусі
Білоруські чиновники від культури поставилися до історії із захопленням, організувавши кілька виставок, які привернули увагу публіки.
Однак мистецтвознавці почали сумніватися в правдивості цієї легенди. Їх насторожили кілька фактів:
- Закс ретельно уникав співпраці з Національним художнім музеєм Білорусі.
- Його інтерв’ю містили історичні неточності.
- Якість самих картин викликала серйозні запитання.
З часом сумнівна історія колекції Закса перетворилася на об’єкт детального дослідження та суперечок у світі мистецтва.
Вітебський історик викрив містифікацію
Вітебський історик Олександр Лісов звернув увагу на серйозну містифікацію, пов’язану з колекцією Закса. У каталозі однієї з білоруських виставок зазначалося, що справжність картин підтвердила “Н. Селезньова”, співробітниця Російського музею в Санкт-Петербурзі. Проте з’ясувалося, що такої співробітниці в музеї ніколи не існувало.
Після цього інциденту виставки колекції Закса в Білорусі припинилися, а статтю про неї було видалено з Вікіпедії.
Виставки в Швейцарії та продаж картин
Однак цей скандал не зупинив Леоніда Закса, а лише змінив його стратегію. Колекціонер переніс свою діяльність на міжнародну арену. Виставки колекції продовжилися в приватній швейцарській галереї Орландо, розташованій у Цюриху.
З 2007 по 2014 рік у галереї пройшло щонайменше п’ять великих виставок, присвячених колекції Закса. Оскільки галерея була комерційною, усі представлені картини можна було придбати.
Більшість робіт із колекції було продано приватним покупцям, інколи за цінами, що сягали сотень тисяч швейцарських франків. У деяких випадках такі придбання призводили до несподіваних наслідків. Для однієї сім’ї покупка картин із колекції Закса стала причиною серйозної сімейної драми.
Мистецтво для сліпих
У 2005 році, коли Рудольф Блюм, легендарний цюрихський колекціонер, втратив зір, його справу взяла на себе дружина Леонор. Вона почала активно купувати твори мистецтва через галерею Орландо в Цюриху, яку очолювала її знайома Сюзанн Орландо. За кілька років Леонор Блюм придбала десятки картин на суму в мільйони швейцарських франків.
Серед цих робіт були полотна провідних авангардистів: Лисицького, Родченка, Попової, Татліна, Екстер.
“Мама хотіла довести, що розуміється на живописі не гірше за батька, і довіряла Сюзанн Орландо, – розповідає Беатріс Гімпель Макналлі, дочка Блюмів. – Батько почав підозрювати недобре, але що він міг зробити?”.
На той момент у Леонор вже діагностували судинну деменцію. Коли Беатріс спробувала поділитися своїми сумнівами, мати відреагувала образою.
Картини, придбані у галереї Орландо, стали причиною розриву в їхніх стосунках.
Розчарування
Зрештою підозри Беатріс виправдалися. Після смерті її батьків оцінювачі спадщини заявили, що роботи з колекції Закса не мають жодної вартості. Лондонські аукціонні будинки відмовилися брати їх на розгляд.
Один із представників аукціону порекомендував Беатріс звернутися до Джеймса Баттервіка — британського дилера і знаного експерта з українського та російського авангарду.
“Дерусифікація” авангарду
Раніше термін “російський авангард” використовували для опису робіт художників, створених у першій чверті XX століття на території колишнього Радянського Союзу. До цієї категорії зараховували такі напрямки, як супрематизм, конструктивізм, променізм і кубофутуризм. Проте сьогодні цей термін вважають недоречним, оскільки він відображає імперіалістичний і колоніальний підхід. Натомість дедалі частіше звучать альтернативи, такі як “український авангард” або “радянський авангард”.
У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, слово “російський” зникло з назви галереї Джеймса Баттервіка. Тепер галерея присвячена “українському та європейському мистецтву”.
Захоплення авангардом та виклики автентичності
Інтерес до авангардного мистецтва у Баттервіка з’явився після студентського обміну в СРСР, після якого він деякий час жив у Москві. У 1990-х роках, із переходом до ринкової економіки, ринок мистецтва, який раніше існував у тіні, наповнився новими творами. Однак чимало з них виявлялися підробками. Це був період, коли автентичність часто поступалася місцем некритичному прийняттю робіт із сумнівним походженням.
У 2000-х ситуація змінилася, коли російський капітал почав активно виходити на західний ринок. У грудні 2004 року на лондонських аукціонах представили понад тисячу робіт російських і українських майстрів, які здебільшого купували російські колекціонери.
У 2008 році під час глобальної економічної кризи “Супрематична композиція” Казимира Малевича була продана на аукціоні в Нью-Йорку за рекордні 60 мільйонів доларів. Через десять років ця ж робота досягла ціни 86 мільйонів. Зростання цін на авангардне мистецтво стимулювало появу індустрії створення підробок і фальсифікованих колекцій.
Сумнівні колекції та поліцейські рейди
Згодом поліція в Європі почала виявляти склади, заповнені сотнями, а інколи й тисячами робіт невідомого походження. Баттервік також помічав, що дедалі більше клієнтів приносили йому картини, сумнівні з погляду автентичності, супроводжені псевдонауковими висновками “експертів”.
Серед таких робіт були й картини, які показала йому Беатріс, дочка Рудольфа та Леонор Блюм.
Розслідування
Джеймс Баттервік вирішив дослідити історію разом із українським мистецтвознавцем і куратором Костянтином Акіншею та петербурзьким колекціонером Андрієм Васильєвим.
Акінша, спеціаліст із провенансу — історії походження творів мистецтва, — запропонував детально розібратися в неймовірній історії колекції, що, ймовірно, була побудована на міфах та підробках.
“Робота над фальшивками”
За словами Леоніда Закса, основу колекції заклав його дід Залман, торговець із тодішнього Катеринослава (нині Дніпро). Легенда свідчить, що Залман зацікавився радикальним мистецтвом після того, як побачив роботи авангардистів у бельгійському банку в Катеринославі. Під впливом цього враження він почав скуповувати картини.
Колекцію поповнила Анна (Нехама) Закс, донька Залмана, яка працювала військовою медикинею. У 1944–1945 роках під час служби вона лікувала білоруських селян, які, бажаючи віддячити їй, приносили роботи Лисицького та Екстер.
Останній внесок у створення колекції, за переказами, зробив брат Анни, Мойсей. Він зник під час війни у 1941 році, але, за сімейною легендою, з’явився у Москві в 1950-х вже як американський бізнесмен.
На той час авангардистське мистецтво засуджувалося як “формалістське” і масово потрапляло до комісійних магазинів. Мойсей нібито скупив десятки таких шедеврів у 1955–1956 роках і перевіз їх до Європи. Там роботи залишалися до 1990-х років, доки їх не успадкував Леонід Закс, нафтовик із Москви. Саме він і розповідав ці неймовірні історії про своїх предків та їхній внесок у створення колекції.
Як підтвердження правдивості своєї історії, Леонід Закс надавав покупцям лист із Національного музею історії та культури Білорусі від 2008 року. У документі детально викладалася вся історія колекції, однак він містив численні суперечності, помилки та хибодруки.
Коли Андрій Васильєв звернувся до музею з офіційним запитом, йому повідомили, що такого листа в архіві установи не знайдено.
“Це означає, що за всіма ознаками цей документ є підробкою”, — підсумовує колекціонер.
Але арт-детективи не зупинилися на цьому. Вони провели ретельне дослідження у російських та білоруських архівах, надіслали десятки запитів до музеїв і перевірили всі ключові факти, пов’язані з історією колекції.
“Ми дослідили весь провенанс колекції Закса, і жоден його елемент не підтверджується документально. Навпаки, ми змогли спростувати кожен із них. Перед нами типовий провенансний міф”, — зазначає мистецтвознавець Костянтин Акінша.
У музеях та голлівудських фільмах
Дві роботи з колекції Закса розміщені в Інституті мистецтв Міннеаполіса. Одну з них приписували українській художниці Олександрі Екстер, а автором другої, під назвою “Годинникар”, вважали Івана Клюна.
Саме “Годинникар” з’явився у двох кінофільмах 2023 року: “Оппенгеймер” Крістофера Нолана та “Чудова історія Генрі Шугара” Веса Андерсона.
Після того як ВВС повідомила Інститут мистецтв Міннеаполіса про сумнівний провенанс колекції Закса, у музеї заявили, що проведуть власне розслідування.
Невдовзі картину зняли з експозиції, а її опис на офіційному сайті інституту змінився. Тепер її зазначено як “приписувану Івану Клюну”.
Ще одну роботу з колекції Закса, приписувану Олександрі Екстер, зберігають у художньому музеї Клівленда. Куратори музею зацікавилися результатами розслідування ВВС, але утрималися від коментарів.
Також ми виявили, що ще одна картина з цієї колекції, під назвою “Генуя” і приписувана Олександрі Екстер, знаходиться у віденській галереї Альбертіна. Представники музею повідомили ВВС, що вони вже проводили перевірки цієї роботи. Наразі картина не виставляється.
Плаский телевізор в інтер’єрі XVIII ст.
Ми доставили їх із Цюриха до лабораторії Art Discovery у Лондоні, де за аналіз узялася Джиллін Надольни — провідна фахівчиня у сфері техніко-технологічного аналізу живопису, відома викриттям десятків підробок “російського” авангарду.
Її дослідження виявило, що у фарбі на картині Лисицького, який помер у 1941 році, присутні волокна, оброблені речовинами, які стали широко доступними лише після Другої світової війни.
“Це як побачити на картині XVIII століття телевізор із пласким екраном. Це абсолютно неможливо”, — прокоментувала Надольни.
У своєму висновку вона вказала, що картина є підробкою. Такий самий результат отримано і для роботи, приписуваної Любові Поповій.
ВВС також вдалося знайти людей, які допомагали Заксу створювати репутацію для його колекції, зокрема авторів статей, які галерея Орландо використовувала для переконання покупців у автентичності робіт.
Антон Успенський, провідний науковий співробітник Російського музею, єдиний нині живий мистецтвознавець, який позитивно відгукувався про колекцію Закса. Він опублікував три статті про неї, зокрема в авторитетних виданнях.
Однак в інтерв’ю ВВС Успенський зізнався, що інформацію про колекцію брав зі слів Закса і не перевіряв її достовірність: “Це сімейні перекази, які ніде не зафіксовані й не підтверджені”. Він також заявив, що не підтверджував автентичність картин і навіть ніколи не бачив їх особисто — лише фотографії. За його словами, він не знав, що його ім’я використовували для продажу робіт.
У своїх статтях Успенський стверджував, що ще один “Проун” Лисицького з колекції Закса був придбаний Базельським художнім музеєм. Проте ця інформація виявилася неправдивою.
“Ретельні дослідження наших архівів не виявили жодних слідів родини Закс або їхніх робіт”, — повідомила ВВС голова відділу досліджень провенансу Базельського музею.
Багато позитивних матеріалів про колекцію Закса написала також мистецтвознавиця з Вітебська Тетяна Котович.
“Для мене це новина. Я не знала, що моє ім’я використовували таким чином. Я ніколи не стверджувала, що гарантую автентичність цих робіт”, — зазначила Котович у відповіді на запит ВВС.
У своїх текстах вона писала, що “Закс співпрацює з найвідомішими експертами”, серед яких називала членів асоціації InCoRM, яка видала сертифікати на багато робіт із колекції, що продавалися в галереї Орландо.
Однак InCoRM потрапила у два гучні скандали після того, як її сертифікати стали доказами у судових процесах про підробки авангардного мистецтва в Німеччині та Бельгії.
Патрісія Рейлінг, засновниця та президентка InCoRM, заявила ВВС, що організація припинила існування через численні звинувачення: “Ніхто більше не захотів з нами працювати після всіх цих нападок і звинувачень у підробках”.
“Кому я маю вірити – невідомим людям чи своїй мамі?”
Лише за два тижні до публікації нашого розслідування він зв’язався з нами і несподівано погодився на телефонне інтерв’ю.
Ми запитали його про частину колекції, яку він не встиг продати, і де вона зараз. Закс ухилився від прямої відповіді: “Я б хотів уникнути цього питання, а також інших, пов’язаних із ціною та іншими аспектами. Колекція зберігається на європейському складі”.
Він відмовився брати на себе відповідальність за картини, продані на європейському ринку: “Я не мав жодного відношення до цих картин, як тільки вони залишили галерею Орландо. Ці питання треба ставити не мені!”
Кожного разу він повторював: “Я нічого не продавав”.
Ми запитали його також про провенанс колекції та як він може підтвердити розповіді про селян, які нібито роздавали модерністські шедеври у 1944–1945 роках. На це Закс відповів: “А які докази? Ви уявляєте, що там було після війни?”
У відповідь на експертні висновки він зазначив, що історію колекції записала його мати, “чесна людина”, і додав: “Кому я маю вірити — невідомим людям чи своїй матері?”
Закс також був здивований сумами, які батьки Беатріс заплатили за роботи з його колекції. Він запевняв, що його роботи не могли коштувати сотні тисяч швейцарських франків, називаючи ці суми “маренням”. “Я ніколи не бачив таких грошей від галереї Орландо”, — сказав він.
Його також образило те, що Антон Успенський сказав ВВС, що не бачив картин і не брав участі в їх продажу. “Успенський бував у галереї Орландо неодноразово. Він знав, як вона працює, і бачив, що це комерційна галерея, схожа на магазин”, — стверджував Закс.
Наприкінці розмови ми запитали його, чи не хоче він вибачитися перед Беатріс. “Я не можу вибачатися, але поспівчувати можу. Немає за що перепрошувати”, — відповів він.
“Хвиля підробок затопила весь світ”
Ошукані колекціонери рідко викликають співчуття, адже це переважно багаті люди, які мають зайві гроші. Проте у випадку з Малевичем, Лисицьким, Екстер, Поповою, Гончаровою та іншими майстрами авангарду, це вже не лише питання приватних втрат, а й загроза для всієї їхньої спадщини.
“Підробок значно більше, ніж справжніх робіт”, — каже Андрій Васильєв.
Історія колекції Закса демонструє, як сумнівні картини з вигаданими історіями можуть потрапляти до провідних світових музеїв. Там вони стають доступними для сотень тисяч людей, потрапляють до підручників і формують нове покоління мистецтвознавців.
Засилля фальшивок змусило Акіншу, Васильєва та Баттервіка боротися з підробками. Але навіть вони іноді впадають у відчай і припускають, що результат цієї боротьби вже відомий.
“Завдяки численним історикам мистецтва, які вважають себе академічними вченими, і одночасно охоче виписують сертифікати на підтвердження справжності сумнівних робіт, авангард перетворився на величезну кімнату кривих дзеркал, заповнену страхітливими близнюками”, — писав Акінша у своїй статті.
Хоча мистецтво радикальних експериментаторів тієї епохи — українських, російських і єврейських художників — змогло пережити радянські гоніння, Другу світову війну та залізну завісу, десятиліття ринкового буму та хвиля підробок можуть поховати їхню спадщину під горами поганих копій.